Національний музей-заповідник "БИТВА ЗА КИЇВ У 1943 РОЦІ"

Тамара КУЦАЄВА, Віктор КАРПОВ

Актуальність історіографічного дослідження проблеми соціології в музеєзнавстві продиктована передусім тим, що фундаментальні роботи з комплексного її вивчення майже відсутні. Отже, ступінь розроблення питання та джерельна база дослідження засвідчили фрагментарність вивчення теми в опублікованих виданнях із музеєзнавства, соціології, історії культури тощо.
Історіографію проблеми соціології музеєзнавства у вітчизняних реаліях ще не можна описувати за хронологією або дискусією окремих наукових шкіл чи музейних інституцій. Отже, не визначаємо періоду або події наукового життя, за допомогою яких можна провести знаковий вододіл. Водночас спостерігаємо процеси накопичення та нашарування результатів наукової роботи, націленої на вивчення музейної аудиторії, кадрового резерву музейної сфери, ролі музеїв у соціумі та остаточного виокремлення соціології музеїв в окрему сферу наукових знань.
Роблячи деяку історичну ретроспективу за працями кандидата педагогічних наук І.М. Медведєвої [86, с. 26] і кандидата історичних наук І.В. Дворкіна [31], зазначимо, що інтерес соціології до музею має традицію і налічує більше 100 років. За матеріалами дисертаційного дослідження І.В. Дворкіна бачимо, що університетські музеї, засновані переважно в першій половині 19 ст., забезпечуючи навчальний процес, все-таки поступово відкрилися для загального відвідування [31, с. 12]. Отже, йшлося про розширення аудиторії. Це відбувалося під час таких періодів розвитку музейництва в українських землях Російської імперії, як період становлення (початок 19 ст. – перша половина 1880-х рр.) і період найбільш інтенсивного розвитку (друга половина 1880-х рр. – початок ХХ ст.) [31, с. 12].
Щодо наступних історичних періодів, то за розвідками І.М. Медведєвої простежуємо, що в 1920-х рр. музеєзнавець, академік Всеукраїнської Академії наук Ф.І. Шміт (засуджений сталінським режимом до найвищої міри покарання) запропонував типологію музеїв, побудовану з урахуванням інтересів відвідувачів, вивчав історію музейної справи й таку сферу знань, як «соціологічне мистецтвознавство» [9]. Саме на 1920-ті рр. припала перша хвиля соціологічних досліджень музейної аудиторії. Проте, за аналізом українських фахівців з проблем музейної науково-просвітницької роботи та музейної педагогіки Н.І. Капустіної і Л.О. Гайди, їх ініціатором виступила Третьяковська галерея. У роботі брали участь здебільшого музеї Казані, В’ятки, Москви тощо. Аналізувався соціально-демографічний склад відвідувачів, музеєзнавство та дослідження публіки робили лише перші кроки [22].
Наукову спадщину Ф.І. Шміта, який тривалий час працював у Харкові, назвемо однією з підвалин української соціології музеєзнавства. У 1968 р. його постать була включена до видання Науково-дослідного інституту музеєзнавства та охорони пам’яток історії та культури «Очерки истории музейного дела в СССР», а на початку 1990-х рр. російські дослідники С.Л. Чистотонова та В.Г. Ананьєв ввели до наукового обігу документи, що частково повернули сучасникам цю забуту постать [4, 61]. Проте, в Україні праці Ф.І. Шміта не перевидавалися і маловивчені [173, 172, 170, 171].
Період 1990-х рр., у тому числі, за дослідженням кандидата економічних наук С.П. Кучина [71], вмотивовано констатували як період системної кризи та перетворення музейної сфери в одну з найбільш недооцінених в Україні. 2000-м рр. притаманне пожвавлення активності музейництва, зростання кількості та наукового рівня фахових публікацій.
Тож, визначимо історіографію соціології музеєзнавства як усю сукупність досліджень та наукової літератури, присвяченої певному періоду, проблемі, події, тенденціям тощо. Як історіографію соціології музеєзнавства варто розглядати і всю ту сукупність наукової літератури та джерел, якими послуговується соціологія. Це дає розуміння ключових дефініцій, явищ, інструментарію проведення соціологічних досліджень, методик опрацювання накопиченого матеріалу у сфері тощо. Такими є праці українських вчених– соціологів, філософів та правознавців В.Д. Воднік, Л.Й. Кондратика, Г.П. Клімової, Н.П. Осіпової, Є.В. Перегуди, В.М. Пічи, М.П. Требіна, О.О. Якуби тощо [60, 106, 110, 147, 148, 187].
Серед загальних характеристик історіографії проблеми перелічимо декілька. Соціологією музеєзнавства (музейної справи) можна назвати сферу наукових знань або міждисциплінарне наукове знання, або галузь (за аналогією визначення «музейної педагогіки» галуззю в системі педагогічних наук І.М. Медведєвою [86, 87]), яка має свій розвиток на стику наук «педагогіка», «культурологія», «музеєзнавство», «психологія» та «соціологія». І хоча специфічний категорійний апарат і ключові дефініції досі в процесі творення, вітчизняні дослідники вмотивовано працюють на теоретико-практичному рівні формування цієї сфери знання.
Для потреб вітчизняних науковців і музейників доступний суттєвий зарубіжний, зокрема, європейський досвід у сфері. Наприклад, екс-президент Міжнародного комітету ІКОМ з освіти та культури Корнелія Брюнингсхаус-Кнубель ще в 1994 р. зазначила, що ідеальний музейний співробітник має бути вчителем, соціологом та маркетологом, для того, щоб на основі знань про особливості соціальних прошарків суспільства та окремих груп розробляти відповідні програми [12]. Проте, за результатами історіографічного огляду кандидата історичних наук В.В. Карпова бачимо, що в прямому контексті проблематика музейної соціології в Європі так і не була проголошена, однак присутня [51]. Перша європейська конференція з дослідження та оцінки музейної аудиторії відбулася лише в лютому 2014 р. у Берліні [205]. А в січні 2015 р. на базі Національної академії керівних кадрів культури та мистецтв проведений аналогічний захід – один із перших в Україні науково-практичних семінарів «Соціологія музейної справи», що став майданчиком діалогу вищих навчальних закладів та музеїв [119].
Аналізуючи зарубіжну історіографію з проблеми, зазначимо, що найбільш авторитетними та запитуваними серед вітчизняних фахівців у 2000-ні рр. стали україномовні переклади праць австрійського почесного професора музеології університету Грацу Фрідріха Вайдахера [13] і маркетологів із США Котлерів [63].
Вайдахер у праці «Загальна музеологія» відкрив українським музеєзнавцям зарубіжні підходи в трактуванні музеального феномену, акцентуючи увагу на соціальній місії музею. Показав як залучати публіку, застосовувати міждисциплінарні підходи та сучасні методи комунікації. Щодо царини соціології музеєзнавства (не застосовуючи цей або аналогічний термін), то він вказує на ознаки людини – потенційного відвідувача; характеризує основні категорії відвідувачів, описані його колегами у другій половині ХХ ст.; презентує досвід проведених досліджень (підстави відвідувань, мотиваційні атрибути, час, витрачений на огляд експозита (експоната), статистика відвідувань тощо). Щодо вивчення публіки, то Вайдахер пропонує методи та форми збору даних, тематичні сфери опитувань, планування, проведення і евалуації (застосовуючи модерний синонім терміна «оцінювання» чи не вперше в україномовній літературі) отриманих первинних емпіричних даних.
У свою чергу, праця Філіпа Котлера та представників його родини, котрі першими у світі систематизували знання про маркетинг, дає розуміння того, що соціологія музеєзнавства має джерелом розвитку і «маркетинг» та, зокрема, відкритий Котлерами «музейний маркетинг». Визначаючи музей як один із специфічних сегментів ринку сфери дозвілля та послуг, маркетологи дали рекомендації стосовно потреби визначення цільових груп відвідувачів (таргетування), ідентифікації нових сегментів споживачів «музейного продукту», пошуку пріоритетних груп, від яких залежать засоби існування музеїв. Вони розповідають і про досвід європейської музейної статистики та визначені соціологами США особливості гостей музеїв. Характеризуючи «споживацькі очікування» відвідувачів та визначаючи музей як систему, що має забезпечувати життєдіяльність конкурентно та самостійно, Котлери відкрили напрямки руху як щодо вивчення публіки, так і аналізу власного кадрового резерву.
Відтак, «музейний маркетинг», що знайшов свій розвиток в українських умовах як і «музейна соціологія», основним завданням ставить всебічне вивчення відвідувачів. Але, за висновками кандидата економічних наук О.Ф. Кифяка, це відбувається заради економічної модернізації сфери культури з метою проектування нововведень, просування музейних послуг, аналізу ефективності реалізації «музейного продукту» [55]. Цим і різняться два означених явища.
Відкриті можливості й до пошуку матеріалів із соціології музеєзнавства під час вивчення фахової літератури мовою іншомовних оригіналів. А огляд зарубіжної історіографії цього ґатунку доступний за публікаціями кандидата філософських наук, музейника Г.Б. Рудик (аналізує Генрі Х’ю Гіггінса, Бенджаміна Ів Гілмана, Едварда Стівена Робінсона, Джона Фока, Мерелін (Моллі) Гуд, Лінду Келі, Натана Річі) [130], історика – аспірантки О.Ю. Гайдай (аналізує Яна Ассмана, Я.Г. Янмаата) [23], кандидата історичних наук Р.В. Маньковської (аналізує Збінека Сртанського) [83] тощо. Додамо, що за розвідками названої Р.В. Маньковської варто вивчати маловідомі імена та наукові здобутки (у тому числі і у царині роботи з відвідувачами) українських музейників, які зазнали переслідувань сталінським режимом [81, 82].
Для вивчення також доступні праці зарубіжних колег російською мовою. Окрім теоретичних аспектів, у них знайшла відбиття практична робота з вивчення публіки. Аналіз історіографії свідчить про те, що основний масив матеріалів, зокрема, Лабораторії музейного проектування Російського інституту культурології, присвячений опису образу відвідувача – російськомовного співвітчизника [97]. Розвідки стосовно таких категорій музейних відвідувачів як, наприклад, «іноземці» (не російськомовні; часто російськомовні – представники пострадянських республік, нині незалежних країн), «національні меншини» для ознайомлення не доступні.
Проте слід звернути увагу на те, що й українські фахівці не приділяють значної уваги іноземним відвідувачам. Водночас, розвиток міжнародної аудиторії є однією з тенденцій світового музейного простору. На цьому наголошують такі музейні експерти як, наприклад, Лія Віттенгем (Великобританія), Лінда Норріс (США), Марія Влаху (Португалія) і Ксеркс Мазда (Великобританія) [108, 162, 161]. Тренінги названих менеджерів культури з формування стратегії розвитку через нове мислення та інноваційні методики, стали подіями для українських музейників у 2012– 2014 рр.
Акцентуємо увагу на досвіді Відділу освіти і взаємодії з аудиторіями Британського музею в Лондоні, презентованого наставником майбутніх музейних керівників К. Маздою для понад сотні українських музейників у Національному художньому музеї України в лютому 2013 р. [144]. Він висвітлив головні мотивації до відвідування музеїв Великобританії (соціальна, інтелектуальна, емоційна і духовна), прагнення людей більше дізнатися в обмін на витрачені на вхідні квитки кошти, мати базову інформацію про експозицію або виставку під час відвідування тощо. Цікавим є те, що, говорячи про розподіл відвідувачів на звичні україномовному середовищу категорії (діти, дорослі тощо), англійський фахівець застосував майже не вживане поняття «сегментація».
Варто наголосити, що Британський музей виробив принцип першочергової уваги до найменшої дитини в родині під час сімейного дозвілля в музеї. Таку дитину названо «найголовнішим» відвідувачем і якщо вона незадоволена, родина залишає музей. У результаті, адаптуючи цей досвід для власної практики, колектив Музей-квартири Павла Тичини звітував про обслуговування наймолодшого за багато років відвідувача в січні 2015 р. (було проведено екскурсію для родини з 4-місячним немовлям) [121]. Принагідно зазначимо, що музей Тичини можна розглядати як один із найяскравіших майданчиків для таких експериментів із музейною аудиторією, що проявляють призначення сучасного музею і ще не описані в наукових і методичних розробках [121].
Так, можна констатувати, що за публікаціями про вивчення іншомовної (зарубіжної) аудиторії українських музеїв нині доступні результати напрацювань здебільшого лише наукового колективу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» [70, 69]. Цей процес став об’єктивною потребою інноваційного розвитку, адже за роки існування (до 1999 р.) провідний військово-історичний музей відвідали гості з, принаймні, 170 країн світу [26, С. 22]. У подальші роки «географія відвідувачів» значно розширилася. Нині середньостатистичний іноземний відвідувач Меморіального комплексу може бути описаний за різноманітними соціально-демографічними параметрами, лінгвістичними ознаками, мотиваціями та культурно-освітніми потребами. Це й турист із ближнього та дальнього зарубіжжя (наприклад, «люди третього віку», що більш мобільні та активні, ніж співвітчизники цього віку; представники зарубіжних релігійних громад), який для спілкування найчастіше обирає англійську або російську мови, хоча й радо сприймає діалог рідною (іспанською, німецькою, польською, французькою тощо); іноземець, який перебуває в Україні певний час (студент, слухач «літніх шкіл», співробітник дипломатичної установи або підприємства та його родина) тощо. За результатами опитувань було реалізовано низку кроків із комфортизації музейного простору для цієї категорії відвідувачів. За музейними опитуваннями «Музей і відвідувач» також вивчається роль та місце Меморіального комплексу в українському соціумі та у світі.
А серед найменувань російської історіографії увагу вітчизняних дослідників можуть привернути узагальнення музеєзнавця М.Ю. Юхневич, яка дає історичну ретроспективу практики соціологічних досліджень у Російській імперії початку ХХ ст., обмеженості та напрямкам вивчення музейної аудиторії в радянську добу, рівню досліджень у її країні після розпаду СРСР [184]. Проте в ретроспективних працях сучасних російських дослідників, де здійснено спроби переосмислити традиції соціологічних досліджень музеїв Російської імперії [53], РСФСР і Галузевої соціологічної служби Міністерства культури РСФСР [107], відсутня навіть фрагментарна увага до регіональних або республіканських аспектів. Цю тенденцію простежуємо ще з часів радянської історіографії.
Серед тенденцій соціології музеєзнавства визначимо й те, що музеєзнавці (соціологи) доби СРСР вживали у своїх працях дефініції, що зникли з обігу через зміни соціальної структури пострадянського суспільства. Наприклад: «висококваліфіковані споживачі культури» (виключно відвідувачі – фахівці з вищою освітою), «робочі міст і селищ», «робочий клас», «відвідувачі із соціалістичних країн» (категорії відвідувачів), «музейна пропаганда»тощо [120]. А актуальні й нині дефініції «споживач культури», «споживач культурних цінностей» і, власне, «соціологічне дослідження», «соціологічний експеримент», вживалися в заідеологізованому контексті [5].
Наголосимо, що часто проблематично, хоча і важливо, визначити автора, який першим увів до наукового обігу термін у даній сфері наукових знань. Наприклад, ще в 1920-х рр. мистецтвознавець Л.В. Розенталь, родина якого зазнала сталінських репресій, вже послуговувався поняттями «споживачі мистецтва» й «музейний глядач» [107].
Щодо сучасного понятійно-термінологічного апарату, який можна віднести до соціології музеєзнавства, то згадана М.Ю. Юхневич аналізує еволюцію терміна «соціально-демографічний портрет відвідувача» («паспортичка»), дискутує стосовно граней термінів «відвідувач», «глядач», «клієнт», «слухач», «аудиторія» музею. Розкриває зміст деяких понять музеєзнавства, які є ключовими для соціології музеєзнавства, і теоретик музейної справи, історик В.Ю. Дукельський. Він розрізняє «відвідувача» і «музейну публіку» [35]. Проте знову підкреслимо, що фахові терміни розпорошені по різних довідкових виданнях із музеєзнавства та екскурсознавства. Розкрито зміст найуживаніших дефініцій: музейна аудиторія, музейна комунікація, музейна соціологія, соціально-психологічні дослідження тощо [24].
Аналогічну ситуацію спостерігаємо й в українських реаліях. До уточнення понять частіше звертаються в преамбулах до інших розвідок. Наприклад, кандидат історичних наук Є.І. Ковальчук подала академічні тлумачення багатьох фахових термінів у статті, присвяченій соціологічному дослідженню потенційної музейної аудиторії «Музей і суспільство» (проведено історичним факультетом Волинського національного університету імені Лесі України взимку 2011 р.) [59]. Фахівцем Волинського краєзнавчого музею було розкрито зміст і відмінності таких важливих термінів як: соціологічні дослідження, анкетне опитування, інтерв’ю, візуальне спостереження за оглядом експозиції, анкетування місцевих жителів та опитування експертів.
Більш цілеспрямовану роботу провели львівські фахівці стандартизації науково-технічної термінології, які присвятили музейництву окремий часопис термінографічної серії «СловоСвіт» та фахівці Національного військово-історичного музею України у словнику базових термінів музеєзнавства [91, 96]. Було подано більш різнопланову термінологію для соціології музеєзнавства: анкета відвідувача, анкетування, аудиторія музейна, експозиційна комунікація, ефект відволікання, зворотний зв'язок, психологія музейна, соціально-демографічний склад відвідувачів, музеєзнавча освіта, музейна соціологія тощо. Проте за аналізом фахівця проблем української термінології І.М. Фецко терміносистема музейної справи і досі в стадії формування, наявний інтерес і лінгвістів і фахівців музейної справи до розбудови новітніх складних термінів із компонентом «музей» в сучасній українській літературній мові [158].
Серед останніх напрацювань назвемо розлоге тлумачення власне дефініцій «соціологія музейної справи» (а також її об’єкта та предмета), «соціологічна концепція музейної справи» та «соціальний діалог у музейній справі», здійснене згаданим вище В.В. Карповим [52]. Підкреслимо, що дослідником опубліковано одну з найбільших історіографічних розвідок із соціології музейної справи та проаналізовано навчальну літературу з музеєзнавства, в якій хоча б побіжно порушено досліджувану тему. Зроблено висновок, що місце соціології музеєзнавства в підручниках авторами ще не визначене, а поняття соціології музеїв як в теоретичному, так і в прикладному значенні, майже відсутні [51].
Головними висновками дослідження В.В. Карпова стало з’ясування того, що музеї Європи, в тому числі України, долають свою ізоляцію та стають активними соціальними інституціями. Допомогу в цьому їм надають інструменти соціології, що широко використовуються в стратегічному плануванні музеїв. Отже, соціологія музейної справи отримала практичне визнання в діяльності музеїв, проте не набула теоретичного обґрунтування свого місця в загальній структурі музеєзнавства та культури.
Продовжуючи виокремлення праць, в яких порушують проблему термінології соціології музеєзнавства, позначимо і те, що для опису аналогічних явищ дослідники можуть застосовувати різні дефініції. Наприклад, фахівці Меджибізького історико-етнографічного музею-фортеці для назви класичного інструменту опитування (анкети) використали синонім – запитальник [88, 141]. Додамо, що в російськомовній колективній монографії під загальною редакцією кандидата історичних наук М.Є. Каулен, що є посібником для систем професійної перепідготовки [102], побутують і такі дефініції як «проектний» та «небачений» відвідувач. У цілому видання Академії перепідготовки працівників мистецтва, культури та туризму Російського інституту культурології вперше на теренах колишнього СРСР дало повноцінний опис планування та реалізації соціологічного дослідження саме в музеї.
До наукових праць російських колег, де в межах музеєзнавства можна сегментувати проблеми соціології, належать і роботи доктора культурології Е.О. Шулепової. В її навчальному посібнику «Основи музеєзнавства» [176] визначено, що в кожному окремому випадку на музей дивляться під певним кутом зору, що потрібно описувати, використовуючи різні поняття та інструменти. Джерела сучасної музейної комунікації дослідниця бачить і в розробках канадського філософа Маршала Маклюєна та музеєзнавця Дункана Камерона. Вони визначили, що умова вступу відвідувача у спілкування з «реальними речами» полягає в тому, що аудиторія здатна розуміти мову цих речей, а експозиція – збудувати невербальний простір «висловлювань». У свою чергу, розуміння аудиторії може складати об’єкт і предмет соціології музеєзнавства, отже Е.О. Шулепова аналізує хибні уявлення музейних співробітників про «ідеальну» аудиторію, аргументує реальні мотиви її зацікавленості.
Зроблений Е.О. Шулеповою висновок про те, що зацікавленість аудиторії прямо пропорційна впевненості в собі (за рахунок інформування), дає розуміння напрямків і цілей соціологічної роботи в кожному окремому випадку (наприклад, визначення каналів отримання інформації потенційними відвідувачами про експозицію або цільової аудиторії наявних рекламних засобів тощо).
Більш деталізований аналіз вітчизняної історіографії показує, що в Україні накопичено значну кількість різноманітних наукових та науково-популярних публікацій із означеної в заголовку проблеми.
Перелічимо здобутки музейників, які вивчають аудиторії власної музейної інституції, як передумову ефективної діяльності сучасного музею, розуміння та модернізації ставлення до відвідувачів. Характерним є те, що левова частка історіографії з проблеми стосується саме цієї категорії. Поясненням даному явищу є те, що вивчення відвідувачів розглядається як елемент сучасної музейної комунікації, діалогу з аудиторією музею.
Серед перших здобутків у даному напрямку назвемо результати соціологічної практики одного з флагманів українського музейного простору – Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років». Публікацію завідувачки науково-просвітницького відділу Меморіального комплексу Г.Л. Голубенко [26] у 1999 р. можна вважати однією з перших розвідок, де аналіз статистики відвідування та різноманітних елементів музейної комунікації створив підґрунтя для планування та проведення соціологічних опитувань у майбутньому (щодо об’єкта, предмета опитування, складових «паспортички» відвідувача, потенційних респондентів). Наприкінці 1990-х рр. авторкою було відмічено відхід від тенденції переважно екскурсійного (організованого) відвідування, що було притаманне добі СРСР [120], і вжито модерний термін «індивідуали». Так вирізнили гостей, що оглядали музей без допомоги екскурсовода, отже «індивідуальні відвідувачі» потребують особливої системи інформації про музей. При подальшому описі таких відвідувачів у 2000-х рр. у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків вживали дефініцію «самостійний відвідувач», «унезалежнення індивіда» [132].
Нині відповідно до «Концептуальних засад наукової діяльності Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» на 2012 – 2020 рр.» одним із завдань діяльності інституції стало вивчення та соціологічні дослідження музейної аудиторії, її запитів, інтересів і потреб для модернізації та трансформації музейної роботи в цілому [73]. Здійснені в межах цієї концепції наукові розвідки з аналізом отриманих результатів, накопичених протягом тривалого часу, нині публікуються у фахових виданнях, зокрема, у виданні Меморіального комплексу «Військово-історичний меридіан. Електронний науковий журнал» [19].
Ще одним музеєм, що активно вивчає власних відвідувачів, є Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Згадана Г.Б. Рудик у 2013 р. підготувала низку публікацій, що підбили підсумок комплексного проекту з опитування думки чинних і потенційних відвідувачів музею «Цей неясний об’єкт бажання» [130, 131, 132]. Аналізуючи методологічну основу сучасного уявлення про відвідувача за досвідом Великобританії, США та Австралії, авторкою зроблено висновки про те, що сенс вивчення аудиторії полягає не лише в зовнішньому аспекті (пізнавши актуальний попит, вибудувати нову концепцію), а й у внутрішньому. Отримана інформація стає навчальним матеріалом для музейників, що дозволяє відчути сенс роботи.
Доробок Г.Б. Рудик, опублікований на шпальтах фахового науково-популярного журналу «Музейний простір», чи не вперше наголосив на тому, що існують можливості переходу від ставлення до відвідувача як до «анонімного» до пізнаваного. Фінальний звіт опитування презентував яскраву картину про середньостатистичного потенційного та реального відвідувача музею художнього профілю: віковий та гендерний дисбаланс структури аудиторії; домінування в ній прошарку інтелектуалів з вищою освітою; риси та мотивації самостійного відвідувача; залежність відвідування від дня тижня; ефективність маркетингових технологій для залучення аудиторії тощо. Не менш цікава дискусія була запропонована Г.Б. Рудик і щодо дефініції зарубіжного музеєзнавства – «музейні люди» або «люди музейного типу» [133].
Стосовно понятійно-термінологічного апарату соціології музеїв можна сказати: у Музеї Ханенків одними з перших застосували, а у фаховій історіографії проголосили те, що для одного з видів роботи з аудиторією можна застосовувати поняття світової соціологічної практики опитувань виборців – екзит-полл [8, 133]. Таким чином, простежується тенденція адаптації до вживання дефініцій суміжних сфер знань.
Слід зазначити, що соціологічна практика Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у 2013– 2014 рр., а також активність у даному напрямку колективу Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького стали цитованими в історіографії в рамках аналізу накопиченого досвіду та історії музеєзнавства в Україні. Зокрема, дослідниця проблем українського музейництва Р.В. Маньковська визначила, що висновки, зроблені в межах проекту «Цей неясний об’єкт бажання», підтверджують європейські тенденції розвитку вітчизняного музейного простору, а діяльність Музею імені Д.І. Яворницького у напрямку музейної комунікації, надто у формах роботи з дитячою аудиторією, є системною [83].
Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І. Яворницького реалізує свою соціологічну практику під керівництвом одного з провідних фахівців із проблем музейної науково-просвітницької роботи Н.І. Капустіної із середини 1990-х рр. Серед перших було розпочато проект «Музей і діти» [46]. Аналіз накопиченого матеріалу дав змогу визначити місце дітей, підлітків та юнацтва в загальній структурі музейної аудиторії, виявити форми та методи роботи з поколінням, що підростає, вивчити думку музейних працівників Дніпропетровської області про стан та перспективи розвитку дитячого напрямку музейної діяльності.
Одним із результатів моніторингу аудиторії стало урізноманітнення програми «Музейний сімейний абонемент», отже, збільшення «музейної публіки» [35]. Така діяльність сприяла й посиленню духовного зв’язку між батьками та дітьми поза музеєм, адже, за соціологічними дослідженнями, батьки і діти спілкуються 28 хвилин на добу. Щомісячні відвідування музейних заходів підсилило цей зв’язок [45].
Важливим був і висновок музею про зменшення власної дорослої аудиторії та індивідуальних відвідувачів. Так, метою одного з анкетувань музею було вивчення запитів дорослої аудиторії (зацікавленість більше тематичними виставками або постійною експозицією, частота відвідування музею тощо). Результати моніторингу дали розуміння необхідності впровадження, наприклад, музейної вітальні та проведення музейної лотереї [45]. У цілому за публікаціями наукового колективу музею імені Д.І. Яворницького можна простежити еволюцію цієї соціальної інституції в напрямку реалізації її функції в соціальному середовищі м. Дніпропетровська та області (опитування та соціально-психологічні дослідження «Музей і діти», «Музей і молодь» проводилися серед відвідувачів, дорослих місцевих жителів, на базі шкіл міста тощо) [21, 22, 49, 44].
До джерельної бази соціології музеєзнавства віднесемо реалізовані соціологічні дослідження у сфері, як джерела інформації. Однією з основних їх особливостей є те, що вони можуть стати в нагоді більше музеям військово-історичного профілю, краєзнавчим музеям та історичним музеям. Адже частіше направлені на заміри масової історичної свідомості, ставлення людей до історичних постатей, вивчають складові історичної пам’яті населення для розуміння політики пам’яті в незалежній Україні. Наприклад, у грудні 2006 р. під керівництвом доктора соціологічних наук О.І. Вишняка було проведено опитування щодо 15 історичних постатей та 5 історичних подій в історії українського народу (від Переяславської ради до проголошення незалежності України) [18]; у 2010– 2012 рр. – щодо Голодомору 1932– 1933 рр. [8]; у 2012 р. – під керівництвом кандидата соціологічних наук О.М. Шульги підбили підсумки опитування стосовно сприйняття Другої світової війни [177] тощо.
Неможливо оминути увагою розвідку аспірантки Інституту історії України НАНУ О.Ю. Гайдай, яка проаналізувала опитування серед студентів-істориків у 2013 р., що мало предметом знання, оцінки та ставлення до радянського періоду в покоління, народженого після 1991 р. За рахунок цієї роботи соціологія музеєзнавства може збагатитися висновками про потенційну аудиторію музеїв, її «культурні запити», знання з історії, сформовані під впливом шкільної програми та державної політики у сфері культури, потенційний кадровий резерв галузі. Проводилися заміри уявлень студентів вищих навчальних закладів Центральної України про оптимальні назви музеїв, які були б присвячені періоду або подіям історії з 1917 р. до 1991 р.; мотивації їх створення та віхи, що потрібно додати; сенс збереження – музеєфікації радянської спадщини, асоціації, які виникають у зв’язку з цією дефініцією тощо.
Невід’ємним джерелом з проблеми варто розглядати і єдине на даний час дослідження, проведене в 2013 – 2014 рр. громадською організацією «Український центр розвитку музейної справи» під назвою «Вивчення потреб музейної аудиторії в підвищенні кваліфікації» [109]. Фактичний матеріал опитування як джерело та поданий співробітниками УЦРМС В. Піоро та С. Рябчук аналіз дали значну інформацію. Були опубліковані уявлення про стан розвитку кадрів у 55 музейних установах майже всіх регіонів України: вік, рівень освіти, стаж роботи, ставлення до посадових обов’язків, додаткового навантаження, підвищення кваліфікації та розуміння модерних напрямків роботи (волонтерство, маркетинг, фандрайзинг, використання новітніх технологій). Як засвідчило опитування, в силу складних обставин виживання та звичок, деякі важливі питання – як-то залучення відвідувачів, аналіз дійсної та потенційної аудиторії музею, вивчення її потреб – у свідомості музейних працівників можуть стояти на другому за пріоритетністю плані, а деякі функції виконуються як додаткові навантаження.
Серед опитувань, які визначали місце музею як явища в системі цінностей суспільства, назвемо фактично два єдиних у сучасній історії України опитування: «Музеї України», проведене в містах України Інститутом Горшеніна в травні 2010 р., та регіональне – на тему «Музей і суспільство», проведене Волинським національним університетом імені Лесі України взимку 2011 р. [59].
Прикладами різнопланових опитувань музейних інституцій власної аудиторії можуть стати анкети, наприклад, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», КДК «Тростянецький» (палац Голіцина) у Тростянці, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» тощо.
Проведений історіографічний огляд та аналіз джерел дає змогу констатувати наявність значного наукового доробку українських науковців та фахівців музейної сфери, в якому здійснено теоретичний аналіз специфіки взаємодії музеїв із наукою соціологія, ґрунтуючись як на працях зарубіжних діячів в галузі музеєзнавства, культурології та соціології, так і власному науковому здобутку. Одночасно на базі українських музеїв, соціологічних кампаній і наукових установ, насамперед вищих навчальних закладів, проведені ґрунтовні дослідження, а їх результати введені у науковий обіг. Таким чином, можна визначати соціологію музеєзнавства як міждисциплінарне наукове знання, що є фундаментом цілісного музейно-педагогічного та наукового процесу, і являє собою комунікацію та канал зворотного зв’язку між музейним соціологом і відвідувачем, музейним соціологом та кадровим резервом галузі, музейним соціологом та музеєм як інституцією, музейним соціологом та вітчизняним або зарубіжним музейним простором.