Битва за свідомість

Перемога можлива лише в разі залучення східних регіонів в український культурний простір

ВІД МУ: Журнал "Музеї України" організував прес-конференцію керівника культури Луганщини Аліни Адамчук в Києві. Однак, через вибухи бази у Сватово, поїзди безнадійно затримались. Довелося говорити самим... Реалії зони АТО... Наступного дня ми зібрали начальників Управлінь культури Луганської, Донецької, Запорізької ОДА на імпровізований "круглий стіл" спільно з газетою "Урядовий кур`єр". Прозвучало чимало цікавої, подекуди навіть сенсаційної інформації...

Наша команда, проїхавши вздовж лінії фронту від Станиці Луганської до Сартани, це розуміє прекрасно. На відміну від "кабінетних теоретиків-культурологів", які навіть не уявляють, як провести якесь українське свято у залі, де купа ватників, замаскованих сепарів, які попереджають про "випадковий" вибух гранати...

Ці прекрасні, сміливі жінки живуть у зоні АТО, працюючи на Україну! Давайте це розуміти і всіляко підтримувати!

Ситуація на Донбасі — це наслідок тривалої відсутності як українських культурних інститутцій, так і зваженої далекоглядної гуманітарної політики щодо регіону, роблять висновок аналітики. Війна нині там, де існувала негласна заборона на українську культуру, посилаючись на власний досвід, кажуть митці. А й справді: хіба могла вона бути рідною й зрозумілою всемогутнім місцевим царькам, які шаленіли від «Шансону», «Мурки» і «руского міра» загалом?

На жаль, тільки нині на державному рівні прийшло розуміння, що легковажити з культурною політикою в регіонах, які тривалий час перебувають під впливом маячні агресора, — все одно що кидати напризволяще тисячі наших громадян. Про це розмовляємо з керівниками управлінь культури Луганщини, Донеччини, Запоріжжя після наради у профільному міністерстві. Посадовці сповнені оптимізму, кажуть: чи не вперше відчули, що підтримка буде.

«Ми чекаємо на всю країну»

— Чому ми так сприйняли почуте на нараді? — зазначає начальник управління культури і туризму Донецької військово-цивільної адміністрації Аліна Певна. — Бо для нас дуже важливо відчувати, що ми єдина країна. Не тільки Донбасу — всім прикордонним областям потрібний культурний обмін: ми вже наварилися у власному соку. Нас справді ділили, відмежовували від усього українського, від нашої спільної історії. А нам є що показати Україні. Творчі колективи з інших областей мають демонструвати саме якісний український продукт. І коли місцеві жителі його побачать, а головне — відчують серцем, то й змінюватимуть свою свідомість. Але це повинна бути державна програма. Бо далеко не всі можуть гастролювати за власний кошт.

— Підтримка має підкріплюватися фінансово, — долучається до розмови начальник департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації Владислав Мороко. — Наші колективи їздять із концертами в Маріуполь, Волноваху та інші не дуже безпечні місця. Але яких спонсорів для цього ми, держслужбовці, шукатимемо, щоб реалізувати державну політику на території Луганщини і Донеччини? Зрозуміло, звертатимемося із пропозиціями до новообраних рад, але чи всі депутати погодяться надавати гроші на проекти в інших областях? Це має бути державна програма. Бо війна не зупинилася: військові роблять три лінії оборони, а ми, культура, четверту — в головах. Перемога залежить і від нас: є митці, колективи, можливості. Дайте підтримку — ми країну утримуємо на сході.

— Із власного досвіду знаю, як складно організовувати гастролі — в нас побували творчі колективи з багатьох обласних центрів, — додає начальник управління культури, національностей та релігій Луганської військово-цивільної адміністрації Аліна Адамчук. — Але вони дорогого варті: бачу реакцію людей у залі. У мене з голови не йдуть слова двох глядачок, які вони сказали режисерові вистави «Нація» Івано-Франківського академічного театру ім. Івана Франка: «Ми підтримували бойовиків у тоді окупованому Сєверодонецьку, носили їм їжу. Та якби ви привезли «Націю» торік, мабуть, цього не було б». Тому не шкодуємо сил: самі домовляємося, шукаємо спонсорів. На недавній театральний фестиваль приїхали колективи з Польщі, Німеччини, Києва, Харкова. Запитуєте, чи не бояться до нас їхати? Є розуміння: якщо вони не доберуться до нас, то завтра «рускій мір» добереться до них. Може, комусь страшно, але все одно їдуть. А ось від’їжджати вже не хочуть, бо бачать, наскільки вони тут потрібні, яка вдячна їм публіка, якими переповненими залами їх зустрічають.

Ось якими словами описала у Facebook Марія Матіос реакцію луганчан на свою «Націю»: «Переповнені зали. Бурхлива реакція — посеред реплік крики «Браво!», оплески. Повні очі сліз (перекажіть у Києві, що тут Україна). І ще скажу, що на Донбасі потрібні ешелони не тільки гуманітарки, а насамперед тих, хто любить людей, має терпіння і вміє з ними говорити. Навіть якщо вони тебе перший раз зустрічають не дуже привітно».

Філармонія  починалася з однієї скрипальки

Та це тільки один аспект діяльності на підконтрольних Україні територіях двох областей. Іншої роботи у двох Алін на культурному фронті хоч греблю гати. А ось війська обмаль. Аліна Певна каже, що з Донецького управління до Краматорська ніхто не переїхав, а штату й досі не вдається укомплектувати. Така робота в нинішніх умовах не всім під силу, коли з ранння до смеркання та ще й без вихідних — чи не все доводиться починати з нуля. Адже за лінією фронту залишилися майже всі комунальні заклади культури. Хто ж допомагає, запитую. Відповідає, що велика підтримка від громадськості, особливо краєзнавців: вони знають, якою була тутешня історія насправді, а не як її написали в СРСР.

Хоч, каже, жертовність працівників культури вражає. Багато музеїв на Донеччині працюють без документації (вона залишилася на окупованій території), фінансування. Але працюють. Як, скажімо, музей народної архітектури та побуту і дитячої творчості в селі Прелесне. Та й загалом дітей тут всіляко намагаються відволікти від складнощів воєнного буття, вселити їм надію на добре майбутнє. Тому школи естетичного виховання не припиняли роботи навіть у Попасній, Щасті, інших населених пунктах, які потерпали від обстрілів. Викладачі в підвалах готували вихованців до творчих конкурсів.

Тільки завдяки діяльності двох центрів: народної творчості й навчально-методичної роботи, культурних ініціатив і кіномистецтва — за цей рік на Луганщині проведено низку фестивалів, 12 конкурсів серед шкіл естетичного виховання, в яких взяла участь понад половина з 5286 учнів цих закладів. Сказати, наскільки такі заходи важливі для цих територій, — нічого не сказати. Те, що для нас звично і буденно, тут набуває особливої ваги. Такі заходи збирають найчисленніший загал як учасників, так і глядачів.

«Ніколи ще на цій території не було стільки українських пісень — кожного району, кожного міста торкнулися ці фестивалі, конкурси патріотичного спрямування. І всюди панувала українська культура, — ділиться зробленим Аліна Адамчук. — Скажімо, фестиваль «Луганщина — це Україна» проходив з 7 ранку до 10 вечора навіть без п’ятихвилинної перерви. Наскільки глядачам цікаве українське? Стовідсоткове сприйняття!»

Особлива гордість Аліни Адамчук — відновлення роботи обласних закладів культури.

— Майже всі вони діяли в Луганську, тому творчі працівники або з різних причин залишилися під тими прапорами, або виїхали за кордон, або роз’їхалися по країні. Нині шість закладів уже працюють на підконтрольній Україні території. Як саме? Вела безперервні перемовини з колективами: приїжджайте, ми готові створити умови. Було складно. Скажімо, оркестр і філармонія загалом починалися з однієї скрипальки. А що таке симфонічний оркестр? Нема контрабаса чи сурмача — нема оркестру. Спочатку переїхали 33 музиканти, залишивши нормальні побутові умови, батьків. Живуть хто де, навіть за 50 км від Сєверодонецька у студентських гуртожитках, щоб працювати в Україні й для України. Пишаюся цими людьми. Нині 68 музикантів тільки в оркестрі. Створено 10 програм, даємо багато концертів, уже гастролювали на Закарпатті, у планах — Австрія. А ось обласний академічний український музично-драматичний театр починався взагалі круто: крім одного актора, бухгалтера і директора, ще й печатка була. Нині це повноцінна трупа, працює над трьома виставами. Скажімо, в «Наталці Полтавці» задіяні оркестр, балет, повний акторський склад. Декорації шикарні. Цей театр теж гастролює, нещодавно повернувся з Ніжина.

NB

З цим не можна зволікати

Тим часом ситуація на сході спонукає очільників управлінь культури подивитися на роботу багатьох установ по-новому.

— Я проінспектував усі музеї області, — розповідає Владислав Мороко. — Районні повністю совкові. Там головне — історія компартії, СРСР. А 90% їхніх відвідувачів — школярі. Яку матрицю в їхніх головах формуємо? Потрібно започаткувати програму реекспозиції на державному рівні, бо обласний бюджет її не потягне. Такі установи слід перетворювати на музеї конкретних населених пунктів, які існують у контексті історії країни і світу.

Або, скажімо, хто звертав увагу на таку «дрібну» проблему, яку Аліна Адамчук збирається змінювати на рівні країни?

— До всіх оркестрів народних інструментів шкіл естетичного виховання Луганщини можна приставити слово «російські». Репертуар відповідний. Гадаю, такі вони майже в усіх областях. Це потрібно змінювати на рівні країни. Не можна на руських народних інструментах творити українську культуру. Має бути відповідна програма, забезпечення інструментами. Це в перспективі, а поки що я дала завдання на їхній базі створити невеликі українські ансамблі.

Та є один напрям бездіяльності держави, на який, за словами моїх співрозмовиників, вони не мають змоги вплинути, а він дошкуляє чи не найбільше. Доки в такому обсязі триватиме російське «вєщаніє» на Донбасі, докорінно ситуацію не змінити. Адже телебачення істотно впливає на світосприйняття більшості населення прикордоння. Але й до продукції українських телеканалів є запитання. Доводиться констатувати, що шелест купюр переборює навіть почуття самозбереження: російські фільми панують усюди, нав’язуючи своє бачення життя, яке нам абсолютно не підходить.

Насамкінець.  Воістину: дорогу здолає той, хто йде. Коли мої співрозмовники кажуть: «у нас нема поняття «це неможливо зробити», бо ми його замінили на «складно, але можливо», їм віриш, бо кожна теза підкріплюється справою. Дві Аліни, дві красуні, дві мужні жінки, на яких не один раз наставляли автомати сепаратисти, впевнені: діяти треба наступально, на «поступово» немає часу. Тут або — або.

Їхній радикалізм виправданий, бо ми ще не виграли війну навіть у тилу. Вибори показали: потужна п’ята колона, яка формувалася і формується під впливом російського агресора, готова чинити опір. І Аліна Адамчук, й Аліна Певна не з чиїхось слів знають, що ієзуїтські російські технології діють бездоганно. Тож запевняють, і нині ситуацію можна розхитати будь-де. Проте знають, як цьому запобігти: потрібно вчити донбасівців любити Україну, не асоціюючи її з недолугими політиками або високопоставленими шахраями. Тим більше, що нашу землю є за що любити. Показати, що в ній прекрасного, найкращого, неповторного — ось яке завдання вони ставлять перед собою.

Власне, ми всі повинні навчитися любити свою країну.

Наталя БОРОДЮК

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/bitva-za-svidomist/